1.2. Міжнародний валютний фонд

Вплив валютної політики на стан платіжного балансу

Одним із елементів валютної політики є міжнародне валютне співробітництво України та участь у міжнародних фінансових організаціях. Значна роль у формуванні довгострокової валютної політики належить міжнародним валютно-фінансовим установам, таким як Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), Європейський банк реконструк­ції та розвитку (ЄБРР).

У квітні 1992 р. на прохання України Міжнародний валютний фонд та Міжнародний банк реконструкції та розвитку ухвалили рі­шення про членство України у цих авторитетних фінансових органі­заціях. Верховна Рада України 3 червня 1992 р. ухвалила відповід­ний Закон «Про вступ України до Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкції та розвитку, Міжнародної фі­нансової корпорації, Міжнародної асоціації розвитку та Багатосто­роннього агентства по гарантіях інвестицій»[7,С. 74]

МВФ і МБРР мають статус спеціалізованих установ ООН. Вони були створені за її рішенням у липні 1944 р. на міжнародній валют­но-фінансовій конференції у Бреттон-Вудсі (США) з метою спри­яння якнайшвидшому відновленню світової економіки та торгівлі, істотно підірваних унаслідок Другої світової війни: Банк - для на­дання довгострокових кредитів і гарантування інвестицій, Фонд - для сприяння стабілізації курсу валют, попередження порушення рівноваги платіжних балансів, усунення системи валютних обме­жень, розвитку системи багатосторонніх розрахунків тощо.

Міжнародний валютний фонд - міжнародна валютно-фінан­сова акціонерна організація, своєрідний інститут співробітництва, що прагне встановити впорядковану систему платежів та грошових переказів між країнами.

Основні цілі МВФ:

• сприяти збалансованому зростанню міжнародної торгівлі;

• підтримувати стабільність обмінних курсів валют;

• сприяти створенню багатосторонньої системи розрахунків за поточними операціями між членами Фонду та усуненню валютних обмежень, які гальмують зростання міжнародної торгівлі;

• надавати країнам-членам кредитні ресурси, які даватимуть змогу збалансовувати зовнішні платежі без використання обмежу­ вальних заходів у галузі зовнішньої торгівлі та розрахунків;

• слугувати міжнародним центром співробітництва та консуль­тацій з валютних питань.

МВФ почав свою діяльність у травні 1946 р., маючи у своєму складі 39 країн. Нині до нього входить 178 країн, які представляють найрізноманітніші політичні та економічні системи. Членство у МВФ доступне будь-якій країні, яка проводить незалежну зовнішню політику і готова дотримуватися прав та обов'язків, передбачених Статутом МВФ.

Джерелом фінансових ресурсів МВФ є статутний капітал, що формується за рахунок внесків країн-учасниць в обсязі наданих їм квот, а також накопичень від кредитної діяльності.

Вступаючи до МВФ, кожна країна вносить своєрідний членський внесок: певну суму грошей, яка називається квотою. Квота визна­чає організаційні та фінансові відносини країни-члена з МВФ. Квота призначена для:

• створення об'єднаних грошових запасів, за рахунок яких на­ даються кредити країнам, котрі мають фінансові труднощі;

• визначення максимального обсягу фінансування з боку Фон­ду (суми, яку країна-учасниця може позичити у МВФ або отримати під час періодичного розподілу спеціальних активів - СДР);

• визначення кількості голосів, якими володіє кожен учасник.

МВФ самостійно встановлює розмір квоти на підставі аналізу таких макроекономічних показників, як національний дохід та обся­ги зовнішньої торгівлі і платежів.

Відповідно до Статуту МВФ Рада керуючих повинна проводити загальний перегляд квот не рідше одного разу на п'ять років, пропо­нуючи при цьому внесення змін, які вона вважає потрібними. Такий перегляд необхідний для врахування змін, що відбуваються у розвит­ку світової економіки та економік окремих країн. Крім того, це дає змогу перевірити, чи достатньо ресурсів має МВФ для виконання своїх функцій та чи зберігається при цьому їхня поновлюваність.

З поданням країною заяви про вступ до МВФ розмір її квоти роз­раховується здебільшого в діапазоні квот тих учасників, які мають приблизно однакове економічне становище.

Розмір квоти виражається в «Спеціальних правах запозичення» (СПЗ або, інакше, СДР - від англійської абревіатури SDR. «Special Drawing Rights»). СПЗ - це міжнародні резервні та платіжні за­соби, що випускаються Міжнародним валютним фондом і викори­стовуються для безготівкових міжнародних розрахунків та як роз­рахункова одиниця. Вони розподіляються між країнами - членами МВФ пропорційно до їхніх квот. Курс СПЗ визначається на основі валютного кошика, до складу якого з 1981 р. входить п'ять найва­жливіших вільно конвертованих валют: долар США, німецька мар­ка, японська єна, французький франк та англійський фунт стерлін­гів. На 1 січня 1991 р. узгоджені частки цих валют становили 40 % відносно долара США, 21 % - німецької марки, 17 % - японської єни та по 11 % відносно французького франка й англійського фунта стерлінгів. Вартість СПЗ визначається Фондом щоденно як еквіва­лентна долару США сума вартості певної кількості кожної валюти, що входить до кошика оцінки СПЗ.

Членський внесок у розмірі квоти кожна країна - учасниця мусить повністю сплатити Фонду. До 25 % внеску сплачується у резервних

активах, що визначаються Фондом (СПЗ чи вільно конвертована ва­люта), а решта - у власній валюті держави.

У 1994 р. країни - засновники МВФ прийняли рішення про встановлення прямої залежності між розміром сплачуваних квот та кількістю голосів, що належать членам Фонду. Країни, які сплачу­ють більше грошей, відповідно мають і більшу кількість голосів під час визначення політики Фонду та розв'язання поточних проблем. Частка найбільших країн - членів МВФ (США, Німеччини, Японії, Франції та Великобританії) в розподілі квот та кількості голосів становить 40 % їх загального числа.

Розмір квоти України в 1997 р. становив 997, 3 млн СПЗ і відпо­відно 10223 голоси.

Рада директорів Міжнародного валютного фонду 8 травня 1997 р. зробила оголошення про те, що Україна взяла на себе зобов'язання щодо виконання статті VIII Статуту Міжнародного валютного фонду (всього такі зобов'язання взяли на себе 138 країн світу). Це стало можливим завдяки створенню в країні необхідних передумов, таких як достатній рівень розвитку валютного ринку, забезпечення внутрішньої конвертованості та стабільності національної валюти

У рамках світової валютної системи з юридичного погляду віль­но конвертованою вважається валюта країни, яка взяла на себе зо­бов'язання, передбачені пунктами 2, 3 і 4 статті VIII Угоди про Між­народний валютний фонд. А це означає, що дана країна:

• має право запроваджувати заходи контролю (в тому числі й дискримінаційні) щодо руху капіталу (як відпливу його, так і при­ пливу з-за кордону);

• не має права обмежувати можливість використання своєї ва­люти або валюти інших членів Фонду для здійснення поточних пла­тежів (хоча вона і може визначати, в яких валютах резиденти мають право одержувати платежі з-за кордону, але в жодному разі не по­винна обмежувати їхнього права одержувати ці платежі в націо­нальній валюті);

• зобов'язана викуповувати в інших членів фонду (їхніх офіцій­них органів) залишки коштів у своїй валюті за умови, що вони утво­рилися за рахунок платежів за поточними операціями, і конвертація необхідна для здійснення поточних операцій.

Сьогодні порядок здійснення валютних операцій в Україні від­повідає загальноприйнятим міжнародним стандартам та вимогам, передбаченим статтею VIII Статуту МВФ.

Кредити МВФ призначені для загального підтримування пла­тіжного балансу і поділяються на декілька видів:

• кредити, що надаються у межах резервної позиції країни у МВФ. Для покриття дефіциту платіжного балансу країна може от­римати позику в іноземній валюті в обмін на національну терміном до 3 - 5-ти років. Погашення проводиться зворотним способом викуп через певний строк національної валюти за вільно конверто­вану. Такий кредит може бути наданий у межах 25 % квоти, а також на суму кредитів в іноземній валюті, раніше наданих Фонду;

• кредити, що надаються понад резервну частку. Такі позики видаються після попереднього вивчення економічного стану держа­ви, а також після виконання певних вимог щодо проведення стабілі­заційних заходів.